В українській мові є два минулі часи — минулий і давноминулий. Минулий час, не маючи особових закінчень, означає, що дія відбувалася в минулому, колись: я читав цю книжку; давноминулий час, який твориться з форм минулого часу відмінюваного дієслова й допоміжного дієслова бути, означає, що одна минула дія відбулась раніше від другої: я читав був цю книжку, та забув її зміст: «Дознався був владика, що сліпий старець чинить у божому домі одправу, і заборонив» (Марко Вовчок). Цією складеною формою давноминулого часу користуються й тоді, коли треба показати минулу перервану дію: «Лукаш… знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези» (Леся Українка).

На минулий час вказують також частки було, бувало: «А ще, було, як намалює що-небудь та підпише… що це — не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива» (Г. Квітка-Основ’яненко); «Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю» (Леся Українка).

Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: «Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати» (народна пісня); «Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я — нелюба» (народна пісня).